Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філологічні науки

ВІДТВОРЕННЯ ОНІМНОГО ПРОСТОРУ ДАВНЬОЇ РУСІ В АНГЛОМОВНИХ АКАДЕМІЧНИХ ТЕКСТАХ

М. Возна — 2024-11-25

Статтю присвячено відтворенню українських онімів, які стосуються періоду Давньої Русі та є частиною терміносистеми історичної науки зазначеного періоду, в англомовних академічних текстах. Методом суцільного вибирання з масиву наукових англомовних текстів зарубіжних істориків, а також окремих перекладів академічних праць українських істориків, перекладених англійською, були відібрані власні назви періоду Давньої Русі, які були співвіднесені з українською історичною термінологією в академічних працях українських учених та в англо-українських перекладах. Серед них виокремили такі основні групи, як антропоніми, міфоніми та етноніми. З-поміж антропонімів розглянуто також антропоформули, що складаються з двох або більше компонентів, перший із яких є іменем, а подальші фактично прізвиськом, тобто неспадковим іменем. Через співвіднесення української історичної термінології в академічних працях українських учених із її відповідниками в англомовних джерелах визначено такі способи відтворення онімів: транскрибування, транслітерація, традиційний переклад, комбінована реномінація, калькований переклад, описовий переклад та одночасне застосування декількох способів під час відтворення історичного оніма. Автори звертають увагу на те, що в академічних англомовних працях відтворення окремих антропонімів здійснено з дотриманням російської фонетичної форми, проте такий підхід поступово змінюється на послідовні спроби наслідування саме української фонетичної форми. Виявлено тенденції щодо переважання деяких способів перекладу для окремих груп історичних онімів. Для простих антропонімів (імена без прізвиськ) – це адаптивне транскодування; для антропоформул із квалітативними відношеннями між денотатом і прізвиськом – це комбінована реномінація. Для антропоформул із локативними відношеннями та етнонімів – це переважно адаптивне транскрибування з елементами морфемної адаптації до мови перекладу. Оніми неслов’янського походження мають усталені відповідники в мові перекладу.

ІНВЕНТАР НАЗВ ОДЯГУ В ЛЕМКІВСЬКОМУ ДІАЛЕКТІ

М. Гнатюк — 2024-11-25

У статті проаналізовано особливості традиційних номінацій одягу, що репрезентовано в лемківському діалектному просторі. Зібрано загальні назви одягу, за способом кріплення на тілі (плечовий та поясний), за статтю (чоловічий і жіночий), за часом носіння (буденний / святковий, літній /демісезонний / зимовий). Виокремлено й схарактеризовано групи лексем на позначення назв взуття, головних уборів та нашийних прикрас. Відзначено лексико-семантичні паралелі в інших говорах української мови та в сусідніх мовах (чи діалектах) карпатського регіону. З’ясовано відмінності в ноші лемків відповідно до історичного поділу Лемківщини на ареали. Акцентовано на самобутніх назвах одягу в лемківських говірках.

Мета дослідження – виявлення інвентарю лексем на позначення традиційного жіночого та чоловічого одягу, назв взуття, головних уборів та нашийних прикрас і здійснення лінгвістичного аналізу задля визначення семантики таких назв. Джерельною базою слугували студії Ю. Бескида "Матеріальна культура Лемківщини", І. Верхратського "Про говір галицьких лемків" (1902), Ф. Коковського "Слідами забутих предків: (оповідання з минулого Лемківщини)" (1953), Н. Пашкової "Назви одягу в українських говорах Карпат" (1999), двотомне видання Інституту народознавства "Лемківщина. Том 1. Матеріальна культура" (1999) та восьмитомний "Мовний атлас давньої Лемківщини" З. Штібера (1956–1964). Ще одним важливим джерелом були власні діалектні тексти, записані упродовж 1998–2019 років від переселенців-носіїв лемківського говору (на Львівщині, Тернопільщині та в окремих населених пунктах Івано-Франківщини), що слугували ілюстративним матеріалом у дослідженні М. Гнатюк "Північнолемківські говірки переселенців: фонолого-фонетичні риси" (2021).

У пропонованій праці використано такі методи: описово-аналітичний, зіставний, статистичний, частково – історичної реконструкції. Структура статті: вступ, огляд літератури, виклад основного матеріалу, висновки. Розділ "Виклад основного матеріалу" містить такі підрозділи: "Лексеми – загальні назви позначення одягу", "Лексеми на позначення окремих елементів одежі", "Лексеми на позначення головних уборів", "Лексеми на позначення нашийних прикрас", "Лексеми на позначення назв взуття". У розділі "Висновки" зазначено: результати дослідження засвідчують стійкість збереження самобутніх номінацій предметів одягу, які визначають лемківський комплекс жіночого народного одягу. Що ж до назв одягу, то більшість їх є ідентичною з подібними назвами на всьому українському діалектному просторі або ж у сусідніх говорах карпатського ареалу.

АКТУАЛІЗАЦІЯ ФОНЕТИЧНИХ ДІАЛЕКТНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ СЕРЕДНЬОПОЛІСЬКОЇ ГОВІРКИ В ЗБІРЦІ МАЛОЇ ПРОЗИ ОЛЕНИ ЛОТОЦЬКОЇ "АНГЕЛИ В НАМИСТАХ": КОНСОНАНТИЗМ

Г. Гримашевич — 2024-11-25

У статті проаналізовано фонетичні риси середньополіської говірки в царині консонантизму, які актуалізують поліське говіркове мовлення, представлені в збірці зразків малої прози "Ангели в намистах" сучасної української письменниці Олени Лотоцької, уродженки с. Крупове на Дубровиччині Рівненської області. "Ангели в намистах" (2023) – друга збірка прозових мініатюр Олени Лотоцької, до якої увійшло 43 зразки художніх текстів. Авторка передовсім якнайдокладніше передає діалектні особливості в царині консонантизму, які виразно репрезентують середньополіський етномовний континуум, чітко індивідуалізують мовлення персонажів-поліщуків, виокремлюючи їх із-поміж інших. Зокрема, найбільш репрезентативним є ствердіння низки приголосних, насамперед [т] – в особових формах дієслів теперішнього та майбутнього часу й наказового способу; [с] – у постфіксі -ся здебільшого в дієсловах минулого часу різних родів; [ц] – у формах дієслів на на -ться, вимову яких авторка передає відповідно до їхнього звучання в середньополіській говірці, в іменниках чоловічого роду з нульовою флексією, які закінчуються на -ць, у різних відмінкових варіантах іменників та в суфіксі -иц іменників жіночого роду, а також у формах давального й місцевого відмінків іменників; [р] – переважно в позиції перед голосними заднього ряду, передовсім [а], хоча й перед іншими голосними, зокрема й переднього ряду. Крім того, для мовлення героїв прозових творів Олени Лотоцької характерні численні комбінаторні модифікації звуків у мовленнєвому потоці, протетичні приголосні [в] та [г], явища епентетези, гіперизму, синкопи, апокопи. Водночас низка говіркових рис у царині консонантизму зумовлена впливом діалектних особливостей системи вокалізму (пом’якшення приголосних перед [і] та [е]). За допомогою зазначених рис письменниця в художніх текстах вдало актуалізувала мовлення поліщуків, показала його специфіку й унікальність.

ПОЧАТКОВИЙ И: ПИТОМА РИСА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ДІАЛЕКТНЕ ВКРАПЛЕННЯ ЧИ ПИСЕМНА ТРАДИЦІЯ?

В. Денисюк — 2024-11-25

У статті йдеться про одну фонетичну рису – початковий и, мовознавчі дискусії навколо якої тривають століття. Задекларовуючи в багатьох випадках наявність слів із початковим и як питому рису української мови, лінгвісти переважно апелюють до класичної точки зору, виробленої у другій половині ХХ століття під строгим ідеологічним наглядом, де це явище мало бути розглянутим у руслі витворення сучасних російських форм на кшталт игра – сыграть, пояснення якому знаходили в занепаді зредукованих. Головну причину такої зміни мовознавці вбачали у взаємній асиміляції голосних із подальшою зміною артикуляції початкового і в напрямку до и. Відбувалося це явище на межі прийменника чи префікса і слова з початковим і. Власне, обстежені писемні пам’ятки зі східнослов'янського ареалу (переважно тексти ділового, літописного та конфесійного стилів) засвідчують незначний набір приголосних, у позиції перед якими могла відбутися зміна, ще меншим є набір приголосних, після яких ця зміна могла відбутися. Прикметним є підкреслення спільності цього явища для трьох східнослов’янських мов, а також те, що нині тільки в російській мові воно становить орфоепічну норму.

Уведення в орбіту дослідження нових писемних пам’яток дає підстави стверджувати про ареально обмежене функціювання цього явища – правобережні північно-західні території зі значним опусканням ізоглоси на південь. Поширення зазначеного явища на схід у ХVІ–ХVІІ ст. обмежене кресовими територіями Речі Посполитої, що радше свідчить про "писемний" прихід початкового и, аніж про природність вимови слів із ним. Відсутність або спорадичність слів із початковим и в писемних пам’ятках, особливо з ХVІІІ ст., із Лівобережної України вмотивовує висновок, з одного боку, про регіональність цього явища, з іншого – про неприродність його російській мові, зокрема тим говіркам, із якими контактували українські північно-східні та східні.

КЛАСИФІКАЦІЯ ТРОЛІВ: КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ

Н. Дяченко — 2024-11-25

У статті представлений матеріал про тролінг і тролів, зокрема схарактеризовано тролінг як одну із сучасних комунікативних практик, запропоновано спробу комплексної класифікації інтернет-тролів та продемонстровано її реалізацію на конкретному прикладі тролінгової діяльності публічної особи – українського політика Олексія Гончаренка. Під час дослідження в роботі було використано й загальнонаукові (як зіставлення, спостереження), і власне лінгвістичні методи, зокрема метод суцільного вибирання, описовий метод і його основні прийоми – інвентаризація та систематизація мовних одиниць, класифікаційний метод, метод когнітивної інтерпретації. Розглянуто сутність понять "троль", "тролінг". Відповідно до визначених критеріїв скласифіковано типи тролів (за рівнем анонімності – анонімний, дисоціативно анонімний, публічний; з формального погляду (за способом оприявнення стратегії тролінгу) – грубий, тонкий; за сферою діяльності (дискурсивною ознакою) – політичні, релігійні, медичні тощо; за регулярністю тролінгової діяльності – професійні, регулярні, спорадичні; за широтою інтересів – тематичні та універсальні; за характером комунікації – хрестоматійний (класичний), інтелектуал, всезнайка, сноб, мораліст, гамлет, емоційний, детектив, бульдозер, інфант, самоїд, баба-яга проти, супергерой, спойлермен, вікі-троль, базіка (флудер), злостивець, нарцис, соціопат, сірничок, педант, сірий кардинал, переслідувач, ідеолог, залицяльник, руйнівник міфів; за метою тролінгової діяльності – троль-адвокат, троль-прокурор; за фінансовим складником діяльності – оплачувані, "волонтери"; за належністю майданчика комунікації – троль-господар, троль-гість; за рівнем інтелекту – інтелектуал, троль-посередність, "корисний дурень"; за способом реалізації мовного коду – інтелігент, людина з народу, любитель позлословити; за типом реакції – блискавка, равлик, невидимка; за ситуативною роллю – ініціатор, відповідач; за результативністю – майстер, учень, невдаха; за наявністю здібностей до тролінгу – вроджений, навчений; за масштабом тролінгу – глобальний, "народний", містечковий), визначено прикметні ознаки тролів відповідного типу; представлено комплексну (за всіма запропонованими критеріями) характеристику тролінгової комунікації О. Гончаренка.

СЛОВОЗМІНА ІМЕННИХ ЧАСТИН МОВИ В ПРИВІЛЕЯХ КИЇВСЬКОМУ МІСЬКОМУ МАГІСТРАТУ

В. Титаренко — 2024-11-25

У статті проаналізовано морфологічні особливості привілеїв Київському міському магістрату. Текст пам’ятки зберігається в ЦДІАК (ф. 62, оп. 1, спр. 1). Ці документи є копією XVIII ст. грамот, виданих на підтвердження магдебурзького права м. Києву за 1544–1659 роки, узяті з приватної колекції Козьми Кричевця.

У парадигмі іменника, прикметника, числівника, займенника в окремих відмінках виявлено вживання давніх і нових закінчень, наявність яких відображає етап становлення словозміни в українській мові. Для прикметникової словозміни характерне функціювання переважно членних прикметників та поодиноко іменних. Із-поміж займенникового відмінювання помічаємо написання членних і нечленних форм, спорадично під впливом польської мови вжиті усічені форми. Поширеною є флексія -аго церковнослов’янського походження. Хитання в написанні форм відображено часто й в одному слові, і в різних, інколи паралельність виявляємо поряд. Окреслена варіативність зумовлена відсутністю унормування правописних особливостей, процесуальністю мовних явищ в аналізований період, збереженням традицій та впливом живомовної стихії, взаємодією фонетичної й морфологічної систем церковнослов’янської, польської та української мов.

Окремі словоформи, виявлені в аналізованому тексті, функціювали під іншомовним впливом, зокрема одні посилювалися під впливом польської мови, інші запозичувалися з неї. Подекуди простежуємо старослов’янські елементи в словозміні (флексія -аго в род. в. прикметників, дієприкметників).

Отже, аналіз іменних частин мови, ужитих у грамотах київському міському магістрату, свідчить про те, що в системі відмінювання цієї категорії слів у XVI–XVII ст. утверджувалися нові (живомовні) форми, які в подальшому стали літературною нормою, також у невеликій кількості засвідчуємо архаїчні елементи, які були даниною книжній традиції. Поряд із такими варіантами виразно позначені іншомовні впливи – польської та церковнослов’янської мов. Найімовірніше, що ці форми потрапили вже в копію / переклад XVIII ст., оскільки такі запозичення не виявлялися в пам’ятках ділового стилю попередніх століть.

ТЕМА ОЧИЩЕННЯ В СЕРЕДНЬОПОЛІСЬКИХ ОБРЯДОВИХ ТЕКСТАХ ВЕСНЯНОГО КАЛЕНДАРНОГО ЦИКЛУ

М. Шарапа — 2024-11-25

У статті проаналізовано одну з найяскравіше представлених тем плану змісту невербальної частини середньополіської весняної обрядовості – тему очищення, реалізовану насамперед в обрядах Чистого четверга. Її різноплановість пов’язана зі значною кількістю магічних дій, що виникли на основі давніх міфологічних уявлень про магічні властивості води та вогню, про необхідність фізичного та духовного оновлення перед важливими періодами народного календаря, про захист від нечистої сили. За народними уявленнями, у понятті очищення відображено різні семантичні складові: досягнення фізичної чистоти; необхідність позбутися гріхів; знищення старого як умова оновлення; профілактика проникнення негативного в життєвий простір; вигнання нечистої сили, а також змій, комах тощо. Об’єктами очищувальних обрядів могли бути людина (її тіло та душевний стан); простір, у якому вона перебувала; побутові предмети, які використовувала в повсякденному вжитку. В етнолінгвістиці актуальні дослідження явищ традиційної народної духовної культури як цілісних культурних текстів у єдності всіх різнопланових компонентів, тому в статті подано опис основних репрезентантів теми очищення – одиниць акціонального, реалемного, атрибутивного, локативного, темпорального, агентивного планів (обрядових дій, предметів, ознак, часу, простору, персонажів), а також плану станів, почуттів, процесів, явищ, уявлень у взаємозв’язку з вербальними компонентами. В одиницях плану вираження теми очищення реалізовано опозиції чисте : брудне, нове : старе, світле : темне, своє :чуже.

ЛЕКСИКА НА ПОЗНАЧЕННЯ ЗОРОВИХ ВІДЧУТТІВ У РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ЮРІЯ ІЗДРИКА: ЛІНГВІСТИЧНА СПЕЦИФІКА, МОРФОЛОГІЧНЕ ВИРАЖЕННЯ (НА МАТЕРІАЛІ ЗБІРКИ "КАЛЕНДАР ЛЮБОВІ")

К. Яриновська — 2024-11-25

У статті проаналізовано специфіку функціювання лексики на позначення зорових відчуттів на матеріалі творчості одного з найбільш відомих поетів-постмодерністів. Визначено, що така лексика відображає одне з первинних способів відчуття зовнішнього світу – кольори, звуки, смаки, візуальні елементи тощо. Об’єкт нашого дослідження – візуальна лексика в збірці Юрія Іздрика "Календар любові" з огляду на її лінгвістичну специфіку та морфологічне вираження. У мовознавстві існує значна кількість досліджень, присвячених аналізу перцептивної картини світу, проте напрацювань у царині візуальної лексики доволі-таки мало. У статті описано теоретико-методологічні основи виокремлення сенсоризмів, види перцептивної лексики, зокрема лексика на позначення запахів, смаків, дотиків, зорових, слухових, нюхових відчуттів. Вивчення перцептивної лексики актуальне, оскільки дослідження творчості поетів-постмодерністів стало одним з об’єктів наукового опису лише протягом кількох останніх років. На матеріалі збірки "Календар любові" виокремлено зразки вживання зорової лексики та проаналізовано кожен зі зразків уживання окремо, зважаючи на морфологічне вираження, мовну специфіку вживання, інтерпретацію Юрієм Іздриком. У поезіях автора, на основі яких проведено дослідження, візуальні сенсоризми – один із найбільш сполучуваних модусів, зокрема, виокремлено значну кількість зорових сенсоризмів, коли автор уживає ознаку ольфатичної та візуальної перцепції в межах однієї строфи як відчуття, що пов’язані між собою досить тісно. Для більшості лексем – візуальних перцептивів – характерне вживання типових лексем у нетипових або не характерних для них значеннях. Іншою особливістю є те, що автор наголошує на відсутності зорової перцепції, зокрема зображує повну сліпоту.

СПЕЦИФІКА СМАКОВИХ ОБРАЗІВ ІНШОГО В ПОВІСТІ РОЗЕЛЛЬ ЛІМ "МАГІЧНА ЧАЙНА КРАМНИЧКА ВАНЕССИ Ю В ПАРИЖІ"

С. Ковпік — 2024-11-25

У статті з погляду поетики густативів проаналізовано специфіку художнього моделювання смакових образів Іншого за допомогою сенсорних відчуттів персонажів повісті канадської письменниці азійського походження Розелль Лім "Магічна чайна крамничка Ванесси Ю в Парижі". Авторка звернула особливу увагу на процес художнього відображення та презентації смакових відчуттів персонажів вказаного твору як важливих носіїв інформації про смакові образи Іншого. Проаналізована повість Розелль Лім – це художній твір, котрий презентує світ смакових відчуттів представників різних націй: французів, китайців, англійців.

Відзначено, що авторка повісті "Магічна чайна крамничка Ванесси Ю в Парижі" передала саме через смак сприйняття культури та традицій Іншого персонажами твору. Харчосмакові вподобання визначальні в долі персонажів повісті, а їхні смакові відчуття проходять наскрізно через увесь твір. Саме смакові відчуття персонажів виконують компонувальні функції в розгортанні сюжету повісті. Харчосмакові вподобання персонажів представлені як унікальні процеси, які розкривають їхній внутрішній світ, характери, сприяють комунікації між представниками різних націй. Процес сприйняття смаку має потужні комунікативні функції, адже в бажанні пізнати смак французької кухні авторка збирає персонажів повісті в серці Франції – Парижі.

Унікальність повісті Розелль Лім полягає в тому, що письменниця багатогранно презентувала художній образ смаку та вибудувала сюжет твору літератури так, щоб указаний образ став багатофункціональним у розкритті характерів персонажів, їхніх психоемоційних станів. Цей образ виконує такі важливі функції в повісті: об’єднувальну, естетичну, характеристичну, інформаційну.

Письменниця презентувала сприйняття смаку представниками різних націй: канадцями, французами, китайцями, тобто максимально глобалізувала смакові відчуття персонажів повісті.

МІСТИЧНИЙ УНІВЕРСУМ МАЛОЇ ПРОЗИ ДЛЯ ДІТЕЙ В. КОРОЛІВА-СТАРОГО

Н. Коломієць — 2024-11-25

У статті зроблено спробу з’ясувати містичний універсум малої прози для дітей В. Короліва-Старого. Установлено, що містичні елементи формують специфічну емоційну тональність текстів, захоплюючи читача незримим і відсилаючи уяву в ірраціональний вимір. Назва та зміст збірки "Нечиста сила" пов’язані з народною демонологією. Заголовки низки творів свідчать про їх містичне наповнення: "Мара", "Дідько", "Перелесник", "Потерчата" та ін.

У розвідці відзначено, що художня структура збірки "Нечиста сила" змодельована шляхом поєднання реального та демонічного вимірів, які знаходять оригінальну авторську інтерпретацію. Представники потойбіччя у творах митця позбавлені стереотипної негативної конотації, здатні на прояви моральності, у тяжких ситуаціях стають на захист скривджених й уразливих. Митець специфічно витлумачує бачення українцями нечистої сили, що базується на язичницьких віруваннях, де відбито дуалізм народного світогляду. Виявлено, що ірраціональний модус творів співвідноситься з уявленнями українців про побудову нижчої міфології. Автор не деталізує зовнішності демонічних образів, які, відповідно до релігійного мистецтва, мають зооантропоморфну подобу. Побудова невидимого світу впорядкована за ієрархічним принципом.

Авторка акцентує на тому, що у творах, написаних для дітей, митець був продовжувачем неоромантичних тенденцій, а його індивідуальний стиль засвідчує близькість до народної традиції. Однією з актуальних форм художньої репрезентації ментального простору українців у творах письменників-емігрантів було звернення до фольклорно-міфологічних первнів. Подібну апеляцію до пракультурних глибин в умовах еміграції можна розцінювати як своєрідну стратегію національної самоідентифікації.

ІСТОРИЧНІ ТА ФОЛЬКЛОРНО-ЕТНОГРАФІЧНІ ОСНОВИ ФРАНКОВОГО ОПОВІДАННЯ "ДОВБАНЮК"

С. Пилипчук — 2024-11-25

У статті проаналізовано історичний підклад та фольклорно-етнографічний контекст оповідання Івана Франка "Довбанюк". Твір, що з’явився друком 1886 року на сторінках часопису "Зоря", став своєрідним белетристичним продовженням обговорення актуального питання українсько-польських стосунків. Письменник вкотре запропонував дієву формулу вирішення проблеми, яка заснована на принципах взаємоповаги та пошуку консенсусу. В оповіданні висвітлено один із яскравих епізодів історії Галичини, пов’язаний із подіями "буремного" 1863 року, коли відбулося чергове невдале польське повстання. Крізь призму художнього твору на прикладі реалій одного бойківського села автор здійснив спробу показати справжній стан справ напередодні і під час вибуху інсурекції. Центральною постаттю в оповіданні виступає збіднілий пан Юрій Городиський (у селі відомий за прізвиськом Довбанюк), який є типовим представником так званої "ходачкової шляхти", ще досить значної в середині ХІХ ст. верстви суспільства. І. Франко виразно насвітлює цей образ, звертаючи увагу і на зовнішній вигляд, і на тип поведінки, і на його психологію. Через нерідко напружені стосунки Довбанюка із односельчанами автор підкреслює складні взаємостосунки між шляхтичами (хоч і вкрай збіднілими) та селянами. Апогею це протистояння досягає в часі польського збройного виступу. Коли Городиський вирішує долучитися до повстанців, то це в односельчан викликає роздратування і кпини, адже вони, пам’ятаючи про пережиті «панські жарти», в жодному разі не хочуть повернення "старої Польщі". У фінальній частині твору на перший план виведено Довбанюкове прозріння, який через власний "повстанський" досвід нарешті доходить до усвідомлення неможливості повернення старих порядків. І. Франко дуже вправно насичує оповідання історичним фактажем та інтегрує у художню тканину тексту фольклорно-етнографічні елементи, які надають йому особливого колориту.

ПОЕТИКА МІСТИЧНОГО В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

О. Юрчук — 2024-11-25

У статті з’ясовано, що поняття містичного в сучасному літературознавстві вживається у вузькому та широкому значеннях. Початки інтеграції містичного компонента в літературний твір сягають Середньовіччя, коли фундаментальне unio mystica виконувало функцію орієнтира для мистецькописьменницької діяльності. Відповідно до західноєвропейської середньовічної традиції в розумінні містичного домінували пошуки притулку в спогляданні Письма чи потреби насолоди внутрішніми ритмами душі, яка перебуває в стані благодаті, тож література трактувалась як засіб фіксації містичного досвіду. Установлено, що формування широкої дефініції містичного відбулося внаслідок звільнення від релігійно-філософських смислових навантажень і набуття пріоритетності антропологічно-психологічних й естетико-символічних тенденцій. Містичне в літературному творі репрезентовано двома способами: перший передбачає зображення його як герметичної системи (містичне як складова авторської свідомості), другий апелює до створення такої образності й подієвості, у яких ірраціональне не піддається сумніву (містичне затребуване читачем і закорінене в його (під)свідомості). Рецепція містичного в різних літературних жанрах дала підстави ствердити, що містика трансформувалась у літературний метажанр, а містичне – у категорію метапоетики (О. Червінська). Визначено, що поняття фантастичного є родовим до поняття містичного. Спільним для них стали мотив таємниці, віра в надприродне, ірраціоналізм як спосіб пізнання дійсності, що ґрунтується на створенні атмосфери нагнітання страху перед невідомим. Якщо фантастичне передбачає цілеспрямоване вигадування, то містичне визначається об’єктивністю. Констатовано, що містичне може виконувати як деструктивну, так й апотропеїчну функцію, а основними рисами містичного художнього дискурсу є міфологічність, амбівалентність і філософічність. У процесі інтерпретації літературного твору містичне виражає його ідейно-символічний сенс, що репрезентований через символи, яким властивий міфопоетичний характер: числова символіка, кольорова символіка й комплекс символів, що пов’язані з містичними мотивами конкретної містичної культурної традиції.