Ефект очуження: Бертольт Брехт і Гельмут Байєрль

Анотація

У статті розглянуто теоретичний та художній діалог Г. Байєрля з Б. Брехтом, що точиться навколо основних концептів епічного театру. Увагу переважно зосереджено на особливостях рецепції ефекту очуження Г. Байєрлем. Здійснений аналіз п’єс драматурга показує зумовленість особливостей їх поетики різноманітними художніми засобами, які автор перейняв здебільшого у свого вчителя Б. Брехта, підпорядковуючи традицію епічного театру власним творчим настановам. На прикладі п’єс "Пані Флінц", "Іоанна із Дьобельна" та "Веселун" з’ясовано, що на різних етапах свого творчого шляху Г. Байєрль постійно прагнув удосконалення своїх мистецьких навичок та інструментарію. Він не сліпо використовував усі вказівки й методи Б. Брехта, а поступово шукав при цьому власне розуміння епічного театру та, відповідно, нові засоби й техніки, більш дієві щодо зображення безпосередньої дійсності. Саме так Г. Байєрль намагався практично реалізувати учнівський діалог із Б. Брехтом у театрі на наступному етапі розвитку. Із зазначеного вище робимо підсумок, що завдяки вмілому використанню прийомів Б. Брехта Г. Байєрль зумів перенести його персонажів у нову реальність та художньо показати нову дійсність, чим довів силу брехтівської теорії та її дієвість у нових суспільно-історичних умовах. За допомогою порівняльного аналізу з’ясовано, що, хоча розуміння драматургом ефекту очуження в багатьох аспектах перегукується з брехтівським, усе ж сам прийом зазнає певних трансформацій. Такі спостереження дали підстави обґрунтувати думку, згідно з якою Г. Байєрль не епігон, а послідовник Б. Брехта, який, хоча й опирався на усталену драматургічну практику, рухався самобутнім шляхом у драматургії.